Історія університету

З

ОІІМФ, 1947 р.

моменту свого заснування Одеський національний морський університет залишається єдиним у своєму покликанні, призначенні, організаційній структурі, cкладній і славетній історії, витвореній упродовж десятиріч його викладачами й випускниками. Наш вищий навчальний заклад і сьогодні відомий у самій Україні та далеко за її межами. Однак, попри незначний порівняно з відомими національними університетами вік, ОІІВТ–ОНМУ посідає перше місце в лавах фундаторів інженерно-морської освіти. Зазираючи за багаторічний відрізок минулого, представляємо короткий нарис основних історичних етапів, які пройшов колектив кількох поколінь учених і співробітників ОІІВТ-ОНМУ — людей, які прославили наш заклад, ототожнюючи себе з ним.

ІСТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ

Інститут шляхетних дівчат, 1890 р.

Потреби народного господарства СРСР і Радянської України, викликані бурхливим розвитком мережі водного (річкового й морського) транспорту, внутрішніх і зовнішніх вантажоперевезень призвели до необхідності утворення Одеського інституту водного транспорту (далі — ОІВТ, ОІІВТ, ОІІМФ, ОНМУ). Рішення про його заснування в Україні спершу було прийнято 9 січня 1930 р. конференцією Народного комісаріату шляхів сполучень (далі — НКШС) УРСР, а згодом уже конкретніше цим питанням опікувалася спеціальна нарада, що відбулася 13 квітня 1930 року. Серед учасників наради, які стали фундаторами «Водного» (так інститут назвали в народі, й до сьогодні ця традиція зберігається) були: голова Центрального управління кадрами НКШС, керівництво партійного комітету та профспілки водників, директор Одеського політехнічного інституту, завідувачі відділень суднобудівного факультету ОПІ, майбутні керівники факультетів створюваного закладу — В. С. Дишкант і Б. Л. Ніколаі, а також професори В. А. Лаптєв, В. Е. Найдьонов та інші.

Професорсько-викладацький склад, 1930 р.

У процесі підготовчої роботи було заплановано створення на базі суднобудівного факультету Одеського політехнічного інституту Одеського інституту інженерів водного транспорту, який мав спочатку три факультети: судномеханічний, гідротехнічний та експлуатаційний. Оголошення у пресі про набір студентів до утвореного закладу було подано 20 квітня, а навчальний процес планувалося розпочати 15 травня того ж року. Після вирішення питань розподілу навчальних корпусів і лабораторій було видано постанову РНК УСРР від 12 червня 1930 р. за підписом голови республіканського уряду В. Чубаря про утворення ОІІВТу. Новоутворений навчальний заклад залишився у стінах колишньої дореволюційної триповерхової споруди — Інституту шляхетних дівчат, зведеної у 1859 р. за проектом архітектора А. Шашина.

В. С. Дишкант, директор ОІІВТ (1930–1931)
М. Д. Демидов, директор ОІІВТ (1932–1936)

Зі складу одеської політехніки до ОІІВТу були переведені студенти старших курсів відповідних спеціальностей, а наприкінці 1930 р. утворені ще економічний та кораблебудівний факультети. Інститут підпорядковувався НКШС республіки. На час відкриття установи на його п’яти факультетах навчалося понад 1600 студентів. Першим директором інституту з листопада 1930 року було призначено Василя Степановича Дишканта, який уже мав за плечима неабиякий життєвий і професійний досвід.

Із березня 1932 р. до вересня 1936 р. інститут очолював 28-річний Михайло Дмитрович Демидов, який організовував роботу з повною віддачею та ентузіазмом. Уже 1934 р. інститут неможливо було впізнати — то була кузня, де готували й вигартовували кадри для морського флоту. Цікавий такий історичний факт: наказом Народного комісаріату водного транспорту від 1934 р. за зразкову організацію роботи ОІІВТу й особисті високі результати директор Демидов був нагороджений легковим автомобілем «Ford».

Студентський білет, 1938 р.

У цей час була організована колосальна науково-дослідницька робота, яка зосереджувалася навколо Науково-дослідного інституту аспірантури (НДІА). У 1934 р. було введено в експлуатацію дослідницький басейн, протягом двох років створено лабораторії: зварювання, хімічну, рентгеноскопічну, електротехнічну, гідравлічну, теплотехнічну та інші. Загалом колектив інституту відкрив два десятки дослідницьких і навчальних лабораторій, які очолювали видатні вчені. Серед них: професор Г. К. Суслов — провідний фахівець у галузі механіки; 22-річний професор Ф. Р. Гантмахер — теоретик реактивних снарядів, лауреат Державної премії; професор Г. Бекк — учень і послідовник всесвітньовідомого вченого Нільса Бора; професор Г. Є. Павленко — видатний фахівець у галузі теорії й архітектури корабля, згодом — академік НАН України; член-кореспондент АН УРСР М. Г. Чеботарьов і академік НАН України М. Г. Крейн та інші. Загалом у передвоєнні роки інститут виконав близько тисячі наукових проектів і розробок.

ВІЙНА

На будівництві протитанкового рва, 1941 р.

Початок війни був сприйнятий викладачами і студентами інституту з величезним проявом самопожертви, бажанням швидше вирушити на фронт. Часом виступи на мітингах та зборах були позбавлені усвідомлення реалій і трагедійності воєнного часу. Коли нависла загроза оточення Одеси, при інституті було утворено роту винищувального батальйону, якою командував викладач В. Ф. Кравчук. А в тяжкі дні оборони, коли втрати кадрових дивізій захисників Одеси сягнули 30% особового складу, 700 співробітників і студентів інституту записалися в дивізію народного ополчення. Серед них були Я. Белаковський, С. Каменський, Є. Карпенко, В. Загорученко та інші. В оточеній Одесі, аби врятувати життя поранених червоноармійців і червонофлотців, 234 студенти ОІІВТу стали донорами. З-поміж десятків дівчат, які пройшли курси сандружинниць та медичних сестер і пішли на передову, були З. Аносова, С. Ревенко, Т. Бурзак, М. Спісовська, К. Вичлинська. Студенти брали участь у ритті окопів і траншей на підступах до Одеси (біля станції Вигода), у створенні барикад на випадок вуличних боїв, із потроєною енергією працювали в порту, евакуюючи населення, обладнання та культурні цінності.

Картка на харчування, 1944 р.

Улітку 1941 р. 45 студентів за прискореним планом (іноді до 3-ої години ночі!) захистили дипломні проекти і на ранок уже дипломованими інженерами були направлені військкоматами на фронт. За розпорядженням Наркомату морського транспорту інститут було заплановано евакуювати до Ростова-на-Дону, а згодом до Махачкали. На початку серпня 1941 р. розпочалася важка і довга дорога на Схід, яка тривала більше двох місяців. Після нелегких випробувань, організаційних, побутових, кліматичних та моральних, кінцевим пунктом призначення виявився Самарканд. На опаленій сонцем узбецькій землі ОІІВТ, очолюваний директором В. Д. Земськовим, виконував головне своє завдання — готував інженерно-експлуатаційні кадри, яких так потребував фронт.

Визволення Одеси військами 3-го Українського фронту зробило можливим повернення до рідного міста евакуйованих викладачів та студентів ОІІВТу (з 1944 р. його перейменовано на Одеський інститут інженерів морського флоту (ОІІМФ). На плечі студентів-водників ліг важкий тягар відбудови Одеського порту, причалів, судноремонтних заводів. У цій справі брали участь майже 10 тис. молодих людей, серед них — і студенти «Водного», які відпрацьовували по 20, 30, 40 годин.

Випускники ОІІВТ, капітани:
А. С. Ротенберг, А. Б. Зильберштейн,
В. С. Ротенберг

Студентські бригади й академічні групи вирушали на село для збирання врожаю і скиртування сіна, відвантажування зерна у тил та на фронт. Шефство над шпиталем № 3923, забезпечення його меблями, білизною, книжками та іншими речами було виявом турботи студентів інституту про поранених фронтовиків. У загальній сумі 11,3 млн. карб., зібраних наприкінці 1944 р. молоддю Одещини для будівництва торпедних катерів «Одеський комсомолець», були кошти, внесені студентами і викладачами ОІІМФу. Інститут поступово входив у повоєнне життя.

Восени 1944 р. розпочалися заняття, і до лекторських кафедр повернулися професори та доценти В. Лаптєв, П. Міняєв, Б.Ніколаі, Г.Павленко, Т.Ковальов, В. Твердий, А. Старосельський та інші, продовжили навчання 615 студентів із І–ІІІ курсів. Професорсько-викладацький корпус складав 104 особи, з них 6 професорів і 33 кандидати наук. Гіркий біль утрат, який залишила війна, поступово лікувався часом і копіткою працею.

РОКИ ВІДНОВЛЕННЯ

Студмістечко

Повоєнні роки знаменувалися відбудовою і розвитком транспортної мережі країни, початком будівництва суднобудівних та судноремонтних заводів, портів, які мали колосальну потребу в кадрах, що й визначило місце і роль ОІІМФу у підготовці якісних фахівців морської та берегової інженерної кваліфікації. Наказом Народного комісара водного транспорту від 6 жовтня 1944 р. заступника директора інституту в евакуації О. В. Будницького було призначено директором інституту, і на цій посаді він пропрацював до кінця серпня 1950 р. Перший директор із науковим ступенем кандидата технічних наук, він брав участь у багатьох оригінальних проектах. Зокрема у створенні 1-го радянського лайнера, спроектованого на замовлення Наркомводу, за який автори отримали другу Державну премію. Ним був розроблений глісер для морської бази й землечерпалки для Куяльницького лиману, спроектовані скеледробарки на р. Єнісей у Сибіру. Влітку 1945 р. колектив інституту святкував 25-річний ювілей Одеського інституту інженерів морського флоту (відштовхуючись від заснування в політехнічному інституті кораблебудівного факультету). На той час інститут підготував понад 3 тис. фахівців, із них 500 інженерів у період Великої Вітчизняної війни.

Повоєнного 1945-го року в інституті, окрім трьох уже наявних, були відкриті й нові факультети: механізації портів, гідротехнічний та економічний. Зростала й кількість кафедр — їх було 27. У порівнянні з першим повоєнним роком збільшився студентський контингент. Якщо у 1945 р. навчалося 782 студенти, то через п’ять років — удвічі більше. З 1950 р. колектив інституту розпочав підготовку інженерно-морських та економіко-управлінських кадрів для країн Європи, Азії, Африки й Латинської Америки.

Будівництво учбового корпусу

За перше повоєнне десятиліття зросла кількість і якість професорсько-викладацького складу інституту. Станом на 1955 р. в ОІІМФі викладали 11 докторів наук, більше 30 кандидатів технічних наук, 28 старших викладачів та 72 асистенти. Наукова робота колективу ОІІМФу була спрямована на реалізацію народногосподарських проектів для Головморпорту, Головморбуду, Чорноморського морського пароплавства, судноремонтних заводів № 1 і № 2, заводу Січневого повстання, управління Одеського порту.

1960–1980-ті: ДИНАМІЧНИЙ ПОСТУП

У 1960 р. період науково-дослідницького підйому інституту розпочав новий ректор — професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки УРСР О. О. Костюков. Його наукова діяльність була спрямована на вирішення практичних завдань виробництва. За багаторічну наукову працю «Теорія корабельних хвиль та хвильового опору» він був удостоєний премії імені академіка А. М. Крилова. Серед видатних учених інституту значних успіхів досягли: член-кореспондент АН УРСР, професор В. П. Цесевич, відомий математик і астроном; заслужений діяч науки УРСР професор Ю. Я. Фомін — фахівець у галузі двигунів внутрішнього згорання; академік НАН України, професор В. І. Махненко, визначний вчений у галузі кінетики й автоматизації металургійних процесів, теорії зварювання, математичного моделювання.

Головний корпус, 1974 р.

Із другої половини 60-х років пріоритетного розвитку набуває впровадження обчислювальної техніки, створюються дослідні лабораторії, змінюються навчальні програми. Студенти проходять навчально-ознайомчі практики на підприємствах і портах СРСР, а також у закордонних рейсах на пасажирських і торгівельних суднах.

Із призначенням у 1971 р. ректором професора М.І.Коваленка поновлюється матеріально-технічна база ОІІМФу, вводиться в експлуатацію новий 9-поверховий навчальний корпус. У 70–80-х роках інститут увійшов у нову фазу свого розвитку — налагодження міжнародних зв’язків із Болгарією, Кубою, Фінляндією, Югославією та іншими країнами. У 1978 р. ОІІМФ був нагороджений орденом «Дружба» Республіки В’єтнам.

Наприкінці 70-х років в інституті вже працювало 15 докторів і 105 кандидатів наук, що складало більше 40% від загальної кількості науково-педагогічних кадрів. Активізацією позначилася фундаментально організована викладачами ОІІМФу студентська наукова робота. За період 1970–1979 рр. 80 студентських робіт були відзначені медалями, грамотами і преміями.

У липні 1979 р. інститут очолив колишній його випускник — доктор технічних наук, професор В. О. Загоруйко. У цей час науково-дослідна робота вчених інституту мала високий економічний ефект — реалізація 50 наукових розробок склала 2 млн. карб. прибутку. При інституті працювали різноманітні науково-теоретичні семінари — з будівельної механіки (проф. Я. Л. Нудельман), термодинаміки (проф. Я. З. Казавчинський, проф. В. А. Загорученко), теорії машин і механізмів (проф. В. І. Небеснов), дискретної математики (проф. А. А. Зиков). За великі успіхи у підготовці висококваліфікованих кадрів для морського транспорту країни 1984 р. колектив ОІІМФу був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора і Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

О. О. Костюков, ректор ОІІМФ (1960–1971)
М. Г. Коваленко, ректор ОІІМФ (1971–1979)
В. О. Загоруйко, ректор ОІІМФ (1979–1989)
Ю. Л. Воробйов, ректор ОІІМФ (1989–2003)

У складних умовах кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття інститут вижив. Попри фінансово-економічні й кадрові труднощі, очолюваний доктором технічних наук, професором Юрієм Леонідовичем Воробйовим, інститут одним із перших вищих навчальних закладів на пострадянському просторі впровадив нову багатоступеневу освітню систему європейського зразка з рейтинговою методикою контролю знань студентів. У 1994 р. ОІІМФ був акредитований МОН України як вуз ІV рівня. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 серпня 1994 р. інститут перейменовано на Одеський державний морський університет, а Указом Президента України від 26 лютого 2002 р. йому було надано статус національного. Цим було відзначено багаторічний і вагомий внесок колективу університету в розвиток морегосподарської галузі України, країн СНД та інших держав. Університет підготував понад 40 тис. фахівців для України та 64 країн Європи, Азії, Африки й Латинської Америки.

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ

Подписання Болонської угоди, 2007 р.

У перше десятиріччя третього тисячоліття Одеський національний морський університет увійшов із колосальним науково-викладацьким потенціалом: на 31 кафедрі зараз працює 480 викладачів, із них 35 докторів, 52 професори, 162 кандидати наук і 128 доцентів.

Від 2003 р. ректором ОНМУ стала доктор економічних наук, професор Ірина Володимирівна Морозова.

Сертифікований відповідно до Міжнародного стандарту ІСО 9001:2008 унікальний у своєму роді університет активно рухається вперед, шукає нові методи і реалізує прогресивні методики підготовки сучасних фахівців для потреб України як морської держави та закордонних держав. Університет щороку ініціює і проводить міжнародні наукові конференції, як у галузях морського транспорту, так і в гуманітарній сфері.

Міжнародна конференція

Випускниками університету були видатні люди — Міністр морського флоту СРСР, Герой Соціалістичної Праці Т. Б. Гуженко та начальник Чорноморського морського пароплавства, Герой Соціалістичної Праці О. Є. Данченко. Нещодавно було увічнено на меморіальних дошках на університетських фасадних колонах внесок, який зробили у розвиток морської галузі країни ці видатні фахівці. Вони залишаються у пам’яті кількох поколінь «водників».

Прославили ім’я ОНМУ також відомі його випускники: колишній начальник порту «Южний», повний кавалер ордена «За заслуги» В. Г. Іванов; народні депутати України, Герої України С. К. Стребко і М. П. Павлюк, відомий письменник-сатирик, народний артист України М. Жванецький та артист-сатирик В. Ільченко, заслужений артист України, соліст Київської опери Г. Красуля, поетеса Л. Забашта та багато-багато інших, які не увійшли до цього переліку, проте своїми досягненнями (великими чи малими) заслуговують на відзначення на сторінках нашої історії.

Наверх